ПАПЕНКО СЕРГІЙ СЕРГІЙОВИЧ
Сергій Сергійович Папенко народився 4 квітня 1993 року в селі Михайло-Ганнівка Конотопського району Сумської області. Невдовзі родина переїхала до села Жовтневе (нині — Курилівка), де минули його дитинство та юність. Саме тут він навчався, знаходив вірних друзів і розпочав свій дорослий життєвий шлях.
У 1999 році Сергій розпочав навчання у школі. Після переїзду продовжив навчання в Жовтневській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів, яку закінчив у 2010 році. Після школи вступив до Конотопського професійного аграрного ліцею. Згодом розпочав трудову діяльність і працював водієм у філії «Жовтневе» ТОВ «Агро-Поліс», де його знали як відповідального, сумлінного та працьовитого працівника.
У 2023 році Сергій був призваний на військову службу Конотопським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. Проходив службу в лавах Національної гвардії України на посаді водія, мав військове звання молодшого сержанта. Чесно й віддано виконував свій військовий обов’язок, залишаючись вірним військовій присязі та Україні.
За мужність, відданість службі та сумлінне виконання військового обов’язку був нагороджений:
- відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «За сумлінну службу»;
- нагрудним знаком «За чин» 4 батальйону оперативного призначення «Сила Свободи» 4 бригади швидкого реагування «Рубіж» Національної гвардії України;
- медаллю Національної гвардії України «За доблесть»;
- медаллю «За військову службу Україні».
3 січня 2026 року життя молодшого сержанта Сергія Папенка обірвалося поблизу населеного пункту Святогорівка Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання, пов’язаного із захистом Батьківщини. Пів року рідні сподівалися на повернення рідної людини.
21 липня 2026 року Сергія Папенка провели в останню путь. Після прощання у Соборі Різдва Пресвятої Богородиці міста Конотоп, він був похований на місцевому кладовищі села Курилівка.
Сергій був людиною спокійної вдачі, щирим, доброзичливим і відкритим до людей. Він легко знаходив спільну мову з кожним, незалежно від віку. Саме тому поруч із ним завжди були друзі — молодші, ровесники й старші. Його цінували за людяність, щирість, надійність і готовність підтримати у будь-яку хвилину.
Навіть у найважчі часи війни він не втрачав почуття гумору. Про непрості фронтові будні рідним розповідав неохоче, а якщо й ділився пережитим, то часто переводив розмову на жарт. Так він намагався вберегти найдорожчих людей від зайвого болю й тривоги. Навіть у найскладніших обставинах умів знаходити привід для усмішки та завжди заспокоював рідних словами: «Не переживайте за мене. У мене все буде добре».
Особливо болісно він переживав втрату побратимів. Кожна така втрата залишала глибокий слід у його серці. Він неодноразово говорив, що найважче на війні — втрачати тих, із ким щодня ділиш небезпеку, підтримку й братерство.
У Сергія були прості людські плани на майбутнє — власний дім, сім’я, мирне життя поруч із рідними. На жаль, війна не залишила йому можливості здійснити задумане.
У Сергія залишилися мати, брати та сестри, для яких він назавжди залишиться люблячим сином, турботливим братом і найріднішою людиною. Для друзів він назавжди залишиться вірним товаришем, а для побратимів — людиною, на яку завжди можна було покластися.
Пам’ять про Сергія житиме в серцях рідних, друзів, побратимів і всіх, хто мав честь знати його. Він віддав своє життя за Україну, залишивши по собі світлу пам’ять, добрі справи та приклад справжньої людяності, мужності й відданості Батьківщині.
